Твір на лінгвістичну тему
З історії української мови
Про походження нашої мови, час і місце її виникнення в науці існують різні гіпотези.
Розглянемо лексику й фразеологію «Слова о полку Ігоревім» у зіставленні з творами давнього українського фольклору, аналізуючи різні пам’ятки, російський філолог, професор Петербурзького університету Федір Буслаєв висловив думку про те, що українська мова значно старша за російську.
Переважна більшість мовознавців світу, спираючись на свідчення античних авторів, на пам’ятки давніх східно- та західносолов’янських літератур, а також на здобутки археології, схиляються до думки, що українська мова, очевидно, виділилася за індоєвропейської прамови в IV-V ст. н. е. і пройшла довгий шлях розвитку, в процесі якого зазнала фонетичних, морфологічних, лексичних і синтаксичних змін.
Після прийняття християнства разом з культовими книгами на Русь прийшла староболгарська (церковнослов’янська) мова, основу якої заклали брати Кирило і Мефодій. Саме вони й винайшли слов’янську азбуку. Деякі мовознавці вважають, що в її основу було покладено глаголицю. У Київській Русі одночасно використовувалися і кирилиця, і глаголиця ще з початку Х століття.
Отже, в епоху Київської Русі мова була двох типів: народно-літературна (давньоруська), що складалася на основі говорів давньоруської народності, і книжково-слов’янська (церковнослов’янська).
Ці мови існували паралельно, впливаючи одна на одну, проте не змішувалися.
У перший час після поневолення України монголо-татарськими ордами мовою світської художньої літератури, а також науки залишається давньоруська писемна, але в неї дедалі більше проникають елементи живої усної мови. Впливали на неї також розмовно-побутові і літературні мови сусідніх народів. Унаслідок цього поступово формулюється староукраїнська літературна мова. Вона була багата лексично, оброблена гармонічно, тому стала державного і в Литві, коли частина українських земель входила до її складу.
Староукраїнська мова, як і сучасна українська, є прямим продовженням тієї, котрою розмовляли наші предки – русичі, які жили на цих самих землях, зо й ми тепер.
Формування національної літературної мови на основі живомовної почалося ще в ХVІ-ХVІІІ століття. Так, «Енеїда» Котляревського вже повністю ґрунтується на живій усній мові.
Словниковий фонд поповнювався, як і раніше, з різних діалектів та уснопоетичної творчості.
У зв’язку з розвитком національної художньої літератури, науки та публіцистики в першій половині ХІХ століття постає питання про створення нового українського правопису, який би точніше передавав фонетичні й синтаксичні особливості нашої мови.
Гоніння на українську мову почалося ще наприкінці ХVІІ – початку ХVІІІ століття. Твори будь-якого змісту, писані староукраїнською мовою московський уряд наказував знищувати саме за «Єретичне нарєчіє». Церковники та державні урядовці вважали, що імперії має бути лише одна мова для всіх націй, тому що багатомовність «призводить лише до непокори та бунтів»
У жовтні 1720 року Петро І видав указ, за яким заборонялося друкувати будь-які книги староукраїнською літературною мовою.
Однак ніякі сили не змогли задушити мову однієї з найбільших слов’янських націй.
Зараз, після прийняття нової Конституції, державною в нашій країні є мова корінної нації – українська.
Мова – душа нації, і кожному громадянинові України слід пам’ятати, що замах на неї поставить під сумнів існування самої нації.
Твір-мініатюра
Людина, яка викликає повагу й захоплення
Блідо-рожеві пелюстки каштанів припорошили тротуари київських вулиць. У тьмяному світлі газових ліхтарів ці пелюстки здавалися чарівним килимом, яким ступати дозволено лише казковому героєві, що викликає в усіх захоплення
А хіба не викликає такого захоплення той, на кого чекають теплого травневого вечора молоді студійці? Вони чекають його, зібравшись на свою першу репетицію, він їхав, режисер і вчитель. Його ім’я – Лесь Курбас!
Образи, почуття, голоси… Вони не підвладні часові. Вони оживають і приймають душу, коли читаєш спогади акторів, режисерів – друзів та учнів Леся Степановича Курбаса, великого українського режисера, організатора двох неповторних театральних колективів – «Молодого театру» і «Березоля», постановника багатьох п’єс на новій українській сцені, мислителя, який подарував світовій художній культурі дивовижний за своєї оригінальністю систему – систему Курбаса.
У 30-ті роки почалося цькування Курбаса, «марксистська» критика робила це задля того, щоб ошельмувати його режисерську систему. Результатом того цькування стало усунення Леся Курбаса від художнього керівництва театром «Березіль». Великий український режисер став безробітним. У жорстокому 1933 Курбаса заарештували, звинувативши в антинародній змові. Два роки виснажливих каторжних робіт не зламали сили волі режисера. Переконавшись у цьому, сталінські кати переводять його до Соловецького табору особливого призначення, де знущання й катування відзначалися особливою витонченістю. Через рік великого українського педагога і режисера було розстріляно.
Сьогодні, коли наш народ здобув незалежність і свободу, Україна відроджує національну самовідданість, мистецтво й культуру, творча спадщина Леся Степановича Курбаса має надзвичайно велике значення для його співвітчизників. Усе його життя до останнього подиху було віддано створенню національних духовних цінностей.
Твір-роздум (мініатюра)
Чому я хочу стати вчителем
Мене з самісінького дитинства приваблювала професія вчителя. Так добре було розсадити ляльок і щось їм розказувати, а потім ставити в журнал оцінки. Здавалося, що це так просто. Але коли пішла до школи, то побачила, який нелегкий учительський хліб. Моя перша вчителька – людина надзвичайна. Вона добра, щира, справедлива. Усі свої сили знання і час віддає нам, дбає про те, щоб ми стали освіченими і добрими людьми. Як і вона, я хочу в майбутньому віддавати тепло і доброту своєї душі дітям, мрію теж стати вчителькою молодших класів.
Мені здається, що справжній учитель – це юдина, яка має не тільки глибокі знання, а ще вміє спілкуватися з дітьми, виховувати їх чесними, працьовитими, добрими. Тому ідеалом для мене залишається моя перша вчителька, з якою ми почали читати, рахувати і писати. Я сподіваюся, що теж зможу знайти спільну мову з учнями, якщо буду їх поважати, прислухатися до їхніх думок, завжди намагатимуся зрозуміти своїх вихованців.
Твір-роздум «Ударив чорний дзвін…» (Чорнобильська трагедія і наша сучасність)
Колись Павло Тичина, перебуваючи на Чорнобильщині, писав про цю землю, щедру на врожаї, гомінку в селянських турботах, де вирувало життя, не вщухаючи навіть і вночі:
… Осокори із грушею перемовлялися.
І незвично так о цій порі зачмихав трактор.
І бабахкання на весь Чорнобиль розляглось… («В Чорнобилі». Зі щоденника).
Це було колись, тоді Чорнобиль не асоціювався зі страшним лихом ХХ століття. А нині поля і луки, ліси і озера, річки і ставки Чорнобильщини тяжко вражені невидимою чорною хворобою. Дичавіє земля, хоча ще квітують і родять сади. Ніхто не споживає тих гірких плодів, ніхто не йде до лісу за його цілющими колись дарами.
Сумні й трагічні почуття огортають душу, коли по телебаченню чи з газет дізнаємося про «самоселів» - людей, які прикипіли серцем до рідних домівок милих окові краєвидів, до политої їхнім потом землі, де вони народилися, де знайшли останній притулок їхні пращури. Літні люди і малі діти біля них… Яке майбутнє чекає на них? Чорне коло невідомо на скільки років залишиться незагойною виразкою на лоні природи, закарбується я в серцях людей, які покинули рідні домівки, обжиті об лаштовані місця, могили своїх батьків. І по-новому, гнівно, як вирок недолугості і безглуздя звучать рядки Ліни Костенко:
Загинули ліси і землю занедбали,
Поставили АЕС в верхів’ях трьох річок.
То хто ви є, злочинці, канібали?!
Ударив чорний дзвін. І досить балачок.
І мертві, і живі, і ненароджені
Нікого з вас довіку не простять!
Горе впало на Україну, зачепило Білорусію і Росію. Стан навколишнього середовища нашої країни погіршила не тільки Чорнобильська трагедія. Злочинно-недбале господарювання впродовж багатьох років також призвело до тяжких наслідків: забруднено землю й повітря, змертвіло багато водойм, непридатною для вживання стала в них риба.
Нині кожна людина, на мою думку, хоч у якій би галузі вона працювала, не має права стояти осторонь екологічних турбот, бути пасивним спостерігачем, бо все менше залишається на цій землі місць, де людина почувала б себе у цілковитій безпеці .
Твір-розповідь
Чарівний світ Катерини Білокур
У великому і світлому сузір’ї діячів культури рідного народу пломеніє незгасним вогнем зірка Катерини Білокур, що виписувала на своїх полотнах диво-чари української землі.
Картини художниці дивовижні. На них буйно квітнуть мальви, жоржини, красолі, маки, волошки, материнка. Ціле царство барв. А вчителем Катерини Василівни була природа. Про це писала сама художниця: « Я на матір-природу дивилася й у неї училася. Там цвіте квіточка синя, а там – жовта й червона, там кущик травиці, гілка калини схилилася, а над нею хміль і переступень покрутилися. І я передала на свої картини – і це виходило чудово!»
Катерина Білокур, либонь, чи не єдина у світовому мистецтві неосвічена селянка, котра самотужки сягнула воістину фантастичних висот у малярстві. У школі не навчаючись, але багато читаючи, беручи книжки в сільських учителів, які допомогли їй розширити кругозір, увійшла у світ мистецтва, долаючи заборону батьків малювати, бо ж треба було обробляти город та вести господарство. Зреклася вона сімейного щастя, лишившись самотньою, бо виборювала право малювати.
Дорослою дівчиною почула вона по радіо голос прекрасної співачки Оксани Петрусенко і, вражена, послала їй малюнок, зроблений на аркуші з учнівського зошита – відповідь на почуту пісню «Чи я в лузі не калина була?»
Намальовані кетяги червоної калини розповіли співачці про великий талант авторки малюнка, і артистка зробила все, щоб доля Катерини Білокур зацікавилися люди, пов’язані з живописом. Так від селянської хати пішла по світу чутка про творчість народної художниці. Спершу її картини побачила Полтава, потім Київ, Москва, Париж.
«Цар-колос, «Сніданок», «Привіт урожаю», «Бурячок як і решта диво-полотен богданівської майстрині, повідують нам про життя й працю людську, хоч людей на них не зображено.
Дивлячись на її натюрморти, ми майже фізично відчуваємо запах гарячої картоплі в «мундирах», п’яніємо від аромату щойно випеченої хлібини, милуємося достиглими гронами винограду, звідуємо смак дозрілих яблук і медово-пахучих груш.
«Польові квіти» художниці нагадують барвистий килим рівнини Полтавщини. Вражає композиційний задум полотна: синє тло, на якому вінок із степового різнотрав’я. тут шальвія і смілка, буркун і дивина, полин і кашка, ніжні пелюстки суничок і фіалок. Навіть будячок біля житнього колоска здається не таким колючим.
А ось дві берізки, огорнуті вечірньою млою. Промінь місяця впав на них, вихоплюючи з сутінок чарівні барви троянд, маків, жоржин і красолі. Тиха, таємнича українська ніч.
Символом добробуту і краси є «Натюрморт з глечиком і колосками». Дивує гармонія барв на полотні, вражає простота і довершеність композиції.
У картинах майстрині мене завжди вражає яскрава самобутність, поетичність, гармонія кольорів та національний колорит. Я вважаю, що її полотна – величальні пісні природі, людині і її діянням. Саме їй, богданівській майстрині, присвячено роман Володимира Яворівського «Автопортрет з уяви». Полотна Катерини Білокур завжди викликатимуть захоплення в людей, небайдужих до перлин світового мистецтва.
| 