Твір-роздум

Проблеми екології і ми

            Земля дідів і прадідів наших – це мила серцю Україна. Тут народилися і виросли наші батьки, по цій землі і ми робимо перші свої кроки. Споконвіку тут жили люди, працювали, ростили дітей. Але в часи наших дідів і прадідів не виникало серйозних екологічних проблем, бо люди з шаною і повагою ставилися до матінки природи,  не віддаляли себе від неї.

            Чому ж тоді так гостро постала проблема екології? Чому ж так часто люди грубо втручаються у внутрішній світ природи? Мабуть, тому, що вважають себе повноправними її господарями, гарними знавцями природних законів.

            Усілякими способами втілюються «грандіозні» проекти осушення боліт, затоплення водами штучних морів родючих земель, будівництва атомних електростанцій.

            Подібні «проекти віку» мали принести користь людям, але ж ніяк не природі. І лише тепер ми на собі відчули наслідки без господарського ставлення до неї.

            Страшним лихом для всього українського народу стала аварія на Чорнобильській атомній станції. Це сотні і тисячі хворих і калік, села і міста, які аж «світяться» від радіонуклідів, радіаційний фон у деяких місцях у десятки разів перевищує допустимі норми. Забруднені всі райони, куди тільки сягнула чорна хмара чорнобильського лиха.

            Це і Україна, і Білорусія, і Росія.

            Та й узагалі, я гадаю, що атомні станції – дуже небезпечні об’єкти. Вони забирають природну воду для охолодження, з часом можна бачити, як міліють ріки й озера, знижується рівень ґрунтових вод.

            Так давайте нарешті зробимо все можливе, щоб економічні біди не повторювалися.

            Треба жити в єдності з природою, берегти і примножувати її багатства. Кожен справжній патріот має берегти свою землю, піклуватися про її благополуччя, щоб чудові краєвиди завжди милували людське око.

Твір-мініатюра

Рідна мова

            Любов до рідної мови, любов до своєї Батьківщини – поняття невіддільні одне від одного, вони завжди живуть у серцях людей, які шанують історію власного народу, його культуру. Мабуть, не було жодного видатного письменника, який би не висловив любові до рідної мови і своєї тривоги її долю. Мабуть, не було й жодного поета, який би не покладав на рідну мову найбільших надій, бо долю свого народу в майбутньому бачив невідривно від її долі.

            Ну що б, здавалося, слова…

            Слова та голос – більш нічого.

            А серце б’ється, ожива,

            Як їх почує… -

            писав Тарас Шевченко. Мова – це душа народу. Маленька дитина ще у сповиточку чує рідну мову від матері та промовляє за нею перші ніжні слова. Це ті слова, які проказувала ще в глибоку-глибоку давнину над колискою прабабуся. І саме ці слова наповнені почуттям, мов квітка нектаром.

            Наша українська мова мелодійна та неповторна тому, що увібрала в себе гомін полів, лісів і морів нашої землі. Вона переткана калиною, барвінком і вишневим цвітом. Наша мовна традиція сягає далеких до княжих часів. А в Київській Русі наше слово повноправно звучало на державному рівні. Повсюдною потребою стали школи, виникли друкарні, і видавалися не лише духовні твори, а й навчальні посібники, наукові трактати.

            Але скільки заборон довелося зазнати українській мові, починаючи від імператорського указу Петра І 1720 року! 18 липня 1863 року циркуляр Валуєва переконував, що не існує ніякого малоросійського язика. А Емський указ 1876 року виніс смертельний вирок українській мові. Скасувалися і  виганялися з ужитку таку рідні до болю слова, як Україна, козак, Запорозька Січ…

            ХІХ століття, означене в історії цивілізації як століття революцій, гуманізму, весни людства і народів, виявилося лютою зимою. Українська мова вмирала. Діялося це тоді, коли на сторожі народу – німих рабів – уже стояло слово Тараса Шевченка. Від народу приховувалися найвищі вияви його духу – не лише твори Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, а й романи А. Свидницького, І. Нечуя-Левицького, П. Мирного… А скільки горя завдала народу сталінщина, коли все робилося швидкими темпами: вмирали з голоду мільйони українців, без суду й слідства здійснювалися вироки.

            Українське слово вмирало з голоду й бідувало, плакало за засудженими, але відроджувалося, і доки в народу залишалася мова – його серце знову оживало й сміялося.

            Сьогодні нашій державній мові потрібен вогонь любові, духовна міць, любов до знання, світла, інтелігентності, справедливості.

            Мова наша українська – це золотий запас душі народності, з якою виростаємо, яким живемо і завдяки якому маємо велике право й гордість іменуватися народом українським:

            Вона, як зоря пурпурова,

            Що сяє у небесних висот,

            І там, де звучить рідна мова,

Живе український народ.

Твір есе

Скоро весна

            Сонце зараз сходить ще пізно. Його проміння ще не зігріває заснулих на зиму дерев, землю, вкриту снігом. Уся природа спить. Спить земля, ще сплять проліски, сплять звірі й комахи. Ті птахи, що не полетіли у вирій, співають сумовиті пісеньки.

            Але мине зовсім трохи часу, і сонячні промені нагрівають землю, сніг розтане – усій природі стати затишно й весело. Жваво дзюрчатимуть струмочки, на проталинах зеленіє перша травичка.

            Зараз сніг уже тане, але струмочки не дзвенять, бо все скасував холод. Дме холодний вітер, тому вода наче замерзла і втратила голос. Коли сонечко все нагріє, на деревах набубнявіють бруньки. З кожним днем сонечко припікатиме дужче. Розкриються бруньки, співатимуть дзвінко й весело пташки, прокинуться після зимової сплячки звірі. Настане справжня весна. Вона все сповнить своїми чудовими пахощами. Навесні легко й приємно дихати і хочеться багато чого зробити. У народі кажуть: «Весняний день цілий рік годує».