Твір-роздум на морально-етичну тему
Сенс життя, щастя
Упродовж століть багато списів ламали філософи, письменники в пошуках відповіді на питання – що таке щастя. Усі ми прагнемо до нього, але кожен з нас розуміє його по-своєму. Одні вважають, що щастя – це матеріальні статки, інші шукають його в коханні, а хтось у самовідданій праці. Особисто я вважаю, що щасливою може бути лише та людина, яка прагне утвердитися в благородних справах і йде до високих ідеалів добра, справедливості, працює творчо, самовіддано, натхненно.
А може, сенс життя у творчості? Учитель, який заходить до класу усміхненим, випромінюючи любов до дітей, - творець. Агроном, який з побожністю ставиться до кожної рослинки, кожної грудочки землі-матері – творець. Людина навіть найбуденнішої професії, яка намагається внести в життя щось нове, відійти від стереотипів, кожний робочий день починати по-новому, додати бодай краплинку радощів близьким і досить незнайомим людям – творець. Отже, кожна людина має прагнути до шляхетної мети, робити все, щоб її досягти і таким чином утвердитися в житті. Тому нам, випускникам, так важливо зараз не помилитися у вибої майбутньої професії.
Вибір професії – один з найважливіших кроків у житті людини. Бо не може людина бути щасливою, якщо вранці їй не хочеться йти на роботу. І хоч кожен має право на вибір, зробити його самостійно, без попередньої підготовки, досить важко.
Перед нами багато різних шляхів. Можна стати інженером, лікарем, учителем… Головне – любити свою справу. Нецікавих професій немає. Але треба пам’ятати, що в житті нічого легко не дається.
Тільки улюблена праця дає щастя, дає навіть тоді, коли вона вимагає ненормованого робочого часу, психічної напруги.
Моє покликання – це професія учителя.
Отже, сенс життя, на мою думку, - в улюбленому занятті, якому людина віддає все своє життя, в служінні на благо людей і рідної неньки – Батьківщини.
Українська пісня – душа народу
Легендарна постать Марусі Чурай
Квітує калина, пломеніючи кетягами, творчість народної поетеси на запашних луках української ліричної пісні. Маруся Чурай – це образ, витворений народною уявою, втілений у творах письменників і науковців. Чи реальною є її постать? Хто знає? Може, це лише поетична легенда.
Пісня для нашого народу – це його доля, його історія, його живий скарб, що йде від покоління до покоління, несучи радість і смуток, чаруючи людську душу, даючи їй силу і натхнення.
Кажуть, що жила колись у Полтаві дівчина Маруся Чураївна, донька славного козака, лицаря Гордія Чурая. Бог наділив її красою, чудовим голосом, умінням складати пісні, романтичним коханням: її обранець, козак Григорій Бобренко, скорившись материній волі, покидає Марусю і одружується з багатою Галею Вишняківною. У розпачі дівчина хоче втопитися, але її рятує Іван Іскра, що палко кохає дівчину. Маруся помстилася за зраду, отруївши Гриця настоєм із зілля.
Її засуджують до страти, та Іскра встигає привезти від гетьмана помилування. Змучена докорами сумління, через півроку Маруся вмирає від сухот.
З інших варіантів легенди відомо, що дівчина після суду пішла до Києва на прощу, але не повернулася до Полтави, померла в якомусь монастирі.
Ім’я Марусі Чурай належить лише усній, фольклорній традиції, не підтвердженій документально, тому життя цієї талановитої співачки, як писав Леонід Кафман у книзі «Дівчина з легенди Маруся Чурай», - це «нерозкрита таємниця української історії та культури». Проте ті пісні, що їй приписують, за часом створення, індивідуальністю авторського стилю належать, безперечно, жінці обдарованій, зі складною долею. Та колиб на віть пощастило встановити, що їхнім автором є сама Маруся Чурай, легендарну біографію народної поетеси могли б остаточно засвідчити лише відповідні судові акти Полтавського магістрату. Вони ж, як відомо, згоріли.
Образ Марусі Чурай, її чудові пісні, зокрема, «Ой, не ходи, Грицю…», надихали на творчість багатьох письменників та поетів – і Ольгу Кобилянську, і Михайла Старицького, і Ліну Костенко… У їхніх творах Маруся Чурай постає перед нами духовно багатою людиною з чуйним і щирим серцем.
Ще маленькою дівчинкою Маруся захоплювалася і пишалася своїми батьками, саме від них успадкувала горду вдачу, великий розум і талант. Дівчина мріяла про високе кохання, яким воно було у її батьків. Може, через цю невідповідність так трагічно і склалося її життя. Кохання Марусі «сягало неба, а Гриць ходив ногами по землі».
Минатимуть роки, століття, а пісні легендарної «дівчини з легенди» будуть залишатися близькими й дорогими для кожного українця, бо велика любов і велика творчість – невмирущі.
Ця дівчина не просто так Маруся.
Це голос наш. Це – пісня. Це – душа.
Духовні та моральні цінності
Хто ми? Які? Звідки? Ці запитання завжди з нами. Відповіді на них ми шукаємо всюди, всіх слухаємо і всіх запитуємо. А може, варто прислухатися до голосу, який то тихіше, то гучніше звучить у нас самих?
«Людина хороша, коли на себе схожа», - кажуть в народі. Який він, наш національний характер? Що в ньому від дідів-прадідів? Із віку у вік, із покоління в покоління складається, пишеться і переповідається історія держави. Чи знаємо ми її?.
Височать на землі великі пам’ятники Духу – собори, і зараз стоїть людина біля них, щоб осягнути мудру істину: треба поспішати роботи добро, бо життя таке коротке…
Духовний світ, духовна краса… Що це? Кожен з нас відповість по-різному й неоднозначно. Світ, у якому ми живемо, - це складний світ. І те, що ми опинилися сьогодні віч-на-віч принципів, втратили почуття відповідальності за свої вчинки, перестали брати участь у великих справах сучасності, є наслідком нашого національного занепаду.
Усім відомі заповіді: не убий, не укради, шануй батьків своїх, роби добро, допомагай ближньому. Усе це має стати сьогодні для кожного з нас життєвим гаслом.
Долі кожного з нас такі різні, як щастя і горе, добро і зло, життя і смерть, і життя прожити треба, розуміючи власну відповідальність за кожен вчинок, бо людина має такий короткий час на землі.
Попереду – безліч проблем, гори знань, труднощі, злети і падіння, але ніколи ми не маємо права втрачаючи гідності, щоб не бути викинутими з життя, як непотрібне сміття. Але саме воно, те непередбачене життя, залежить від кожного з нас.
Рідна мова, історія, культура – це ті головні компоненти, без яких повноцінне існування людства – неможливе. Ось чому тоталітарна система доклала стільки зусиль, щоб відібрати в нас людські почуття, позбавити народ історичної пам’яті, бо лише той, хто безпам’ятний, хто втратив свою національну духовність і гідність, буде беззахисним перед диктатурою. Тож не дивно, що цілі покоління молодих людей виростали без знання власної історії, без правдивих, не сфабрикованих уявлень пр. минувшину свого народу.
Сьогодні Україна відроджується, повертаються до нас зі «спецхранів» невмирущі козацькі літописи, класичні зразки славетних істориків. Це відродження залежить від молодого покоління, від того, як ми зуміємо зберегти наші душі, для яких милосердя, доброта, духовність стануть єдиним джерелом наснаги і життя.
Спасибі, мамо, за життя
Велика чарівна країна, з якої приходять усі люди, та в яку ніколи не можна повернутися назад, зветься Дитинством. І дарує нам в тій країні тепло й ласку найдорожча в світі людина – Мати. Це вона береже, пестить, ростить своє дитя. Її любов має початок та не має кінця.
З давніх-давен люди оспівували материнську любов, низько схиляючи голову пере світлим її помислом. Тож не дивно, що в усній народній творчості існує безліч легенд про матерів. Одна з них розповідає про те, як троє братів будували фортецю і ніяк не могли її скінчити. Аж ось вищий голос їм сказав, що в стіну необхідно замурувати того, хто перший принесе їм сніданок наступного дня. Старші брати попередили своїх дружин, а молодший нічого не сказав. Другого дня дружина найменшого брата годувала немовля й пішла. А мати збиралася нести сніданок. Невістка зупинила її, віддала немовля й пішла. Обняв найменший брат свою дружину й віддав каменярам. Спочатку вона подумала, що з нею жартують. Але потім, коли все зрозуміла, почала просити, аби їй залишили два віконечка: одне для грудей, щоб годувати маля, поки воно підросте, а друге для очей, щоб бачити його. Так жила вона рік, поки вигодовувала немовля, а потім скам’яніла.
Тільки мати нічого не пошкодує для своєї дитини. Вона віддасть заради неї все: і здоров’я, і силу, і навіть життя.
Світлий материнський образ ми зустрічаємо у легендах і переказах, думах і піснях, у багатьох творах О. Довженка, Б. Олійника, В. Симоненка, А. Малишка, Л. Костенко.
Навіть дорослі діти залишаються для матерів дітьми. А мати, виконавши свій святий обов’язок, іде у небуття:
Посіяла людям літа свої, літечка житом,
Прибрала планету, послала стежкам споришу,
Навчила дітей, як на світі по совісті жити,
Зітхнула полегко – і тихо пішла за межу.
Батьки й онуки в поезії «Мати» Б. Олійника надзвичайно важко переживають розставання з матір’ю і бабусею. Для них це дуже болючий розрив, якому вони, однак, нічим зарадити не можуть. Мати відходить від них спокійно, із почуттям виконаного обов’язку. Вона віддала дітям і онукам все, що могла віддати.
У поезії Б. Олійника «Ялинка» ліричний герой приходить до думки про рішучу потребу власного духовного очищення, він вертається до матері, у світ свого дитинства: «І ми вертаєм… у вічну казку… до матерів». Повернутися до казки, до матері, - це повернутися у світ дитинства, повернутися до духовної чистоти.
Материнській любові й печалі, відданості й величі присвятив свій вірш «Пісня про рушник» А. Малишко. За допомогою виразних поетичних деталей поет розкрив красу душі матері: «ночей недоспала», «рушник вишиваний на щастя, на долю дала», «незрадлива материнська ласкава усмішка».
Мамині руки… Немає, либонь, такого, чого б вони не вміли. А ще її очі.. вони постійно освітлені зсередини м’яким живим сяйвом, і є наче видимим, предметним вираженням її душі. Це погляд щирості, добра, любові.
Незабаром ми закінчимо школу і переступимо батьківський поріг, але завжди в радості та печалі з нами будуть ласкаві мамині очі.
|
