Рідна мова

            «Скільки ти знаєш мов, стільки разів ти людина», - говорить народна мудрість. Та багатство, втілене в скарбниці інших мов, залишається для людини недосяжним, якщо вона не оволоділа рідною мовою, не відчула її краси.

            Мова – духовне багатство народу. Ми часто чуємо ці слова, але не завжди задумуємося над їхньою глибиною. Адже мова – це історія життя наших далеких предків, це наш родовід, це колискова, яку співала нам у дитинстві матуся. І тому боляче і соромно за тих земляків наших, які поводяться як «хохли», «малороси», «полуукраінци». Страшно і соромно констатувати, але таких українців, які зреклися рідної мови, в Україні понад п’ять мільйонів. Це передусім наслідок низької культури, браку національної самосвідомості, патріотичної гордості самих українців, а також політики тотальної  русифікації, що проводилася в Україні понад п’ять мільйонів. Це передусім наслідок низької культури, браку національної самосвідомості, патріотичної гордості самих українців, а також політики тотальної русифікації, що проводилася в Україні протягом століть. Ще живі в пам’яті людській жахливі 30-ті роки, коли цілими сім’ями українців пакували в спецпереселенські вагони і вивозили в заполярний край. Чулося слово Тарасове в тундрі і тайзі, тонуло в океанських баржах тужливим воланням мільйонів українців, силою відірваних від землі-неньки. Готувалася для української мови доля штучно знищених «неперспективних» сіл, тому й заохочувалася міграція людей з регіону в регіон, щоб перемішати всі нації в єдиному казані, щоб знищити, зруйнувати, випалити вогнем генетичну пам’ять народу, позбавити його коріння, щоб дедалі більше зростало людей безпам’ятних, апатичних, якими можна легко керувати.

            Сьогодні ми можемо зітхнути з полегшенням, бо наша мова нарешті зазвучала на повний голос. Вона здобула статус державної. І хоча треба подолати ще  багато труднощів, хоча й досі звучать з трибун голоси про насильницьке впровадження української мови, хоч не перевелися на землі українській «мини мазайли», та ми віримо, однак, що українській мові назавжди повертається престиж у всьому світі і право на повноцінне життя в усіх сферах, на всіх рівнях.

Природо, мати невмируща (роздуми про єдність людини і природи)

            Сонце вже піднялося над горизонтом і збудило молодого літнього вітерця. Ось він легко пройшовся  поміж травами, запрошуючи і мене з ним подорожувати. Великі жовті соняшники привітно кивали мені головами. Вітерець подався на ниви, розчесав сходи пшениці, потім подався далі  і десь задрімав. Та вранішня холодна роса, очевидно, геть його розбудила. Він раптом вибрався з-за пагорба, наробив шелесту на річці і знову пропав. А потім не на жарт розгулявся, зробив кілька виходів на річку і в поле, далі подався в гай будити квіти, дерева, пташок. Вітер ніби забув про мене, я вирішила відпочити, присівши біля берези. Її шепіт заспокоював, вона мені щось говорила. Я стала прислухатися.

            Переді мною постали предки. Це вони жили в гармонії з природою. Наші пращури пов’язували всі свята із землею, а обряди завжди супроводжувалися танками, піснями.

            Природа завжди оберігала людину, надавала їй сили, розуму. Утомлена, вона тікала від суспільства. Хіба не так сталося з М. Коцюбинським?

            Доведений до відчаю, він бореться з утомою, намагається відпочити серед істинної краси і прочитати «книгу природи». Коцюбинський пильніше вдивляється в природу. Її краса і неповторність захоплюють його, викликають цілу зливу позитивних емоцій. Сонце, поле, птахи входять у душу художника незвичайними барвами трав, гармонійною музикою. Лише Коцюбинський зрозумів, що природа здатна наділити людину силою, наснагою, здатністю сприймати красу навколишнього світу.

            Двадцяте століття людина «відзначає» створенням атомних електростанцій. «Захворіла» наша планета, бо людина оголосила себе «царем», як відзначив І. Драч, вилучила з серця духовність. «Захворіла»через недалекоглядність і безвідповідальність. Створені людиною загрозливі явища обертаються бідою для неї самої. Задихаємося від нестачі краси, людяності, гинемо від зарозумілості. Вона, природа, стала перед людиною на коліна і благає струмком, озерцем, річками, полями, лісами щоденної уваги, добра, любові.

            Тож повернімося обличчям до краси, згадаймо поради наших предків, учених нашого часу: «Природа творила людину мільйони років. Давайте ж поважати цю роботу».

Моя матуся

            Моя матуся… Ніжне, красиве обличчя, сині-сині очі, наче волошки, очі. Трішки посивіле волосся на скронях і така мила, лагідна усмішка.

            Тільки тепер, в десятому класі, я добре розумію, чому так щиро, вже понад двадцять п’ять років тато кохає маму. Таку жінку, як моя мама, просто неможливо не кохати. Слово честі!

            В моєї мами ніжне, добре серце. Вона ніколи не підвищує голосу: просто погладить по голівці, скаже щось приємне, і в очах теплим вогником засвітиться материнська ласка.

            Я про свою маму можу говорити годинами, бо дуже вдячна їй за любов і турботу про мене. З першої миті мого життя схилялося наді мною обличчя мами. І ось сьогодні в замилуванні й надії вдивляється мама в свою донечку і мріє, щоб життя моє було щасливим. Адже саме вона, моя матуся,  прикладом  власного життя, високої моральності утверджує в мені кращі риси людяності й добра. Мама – людина , відверта, завжди готова прийти на допомогу.

            Та найголовніше, мабуть, це те, що моя мама вміє любити жити. Інколи вона, наче маленька дитина, радіє сонечку, пташці, всьому живому.

            Я вдячна  Богу, що подарував мені саме таку маму і щиро прошу6 «Господи, пошли моїй мамі здоров’я, терпіння, довгих років щасливого подружнього життя з моїм татом».

            А ще я мрію, щоб наша рідна Україна розквітала, дужчала, міцніла, щоб усім мамам стало легше жити і матеріально, і духовно. Хочу, що усі мами були щасливими і раділи щастю своїх дітей.

            Моя матуся тривожиться за моє майбутнє. Та я хочу сказати: «Матусю, рідненька, не хвилюйся так, я зможу пройти життєвою стежкою так, як ти вчиш мене…»

            Ніжно пригортаюся до матусі, чую, як нерівно б’ється її серце, серце жінки-матері, серце люблячої і вірної дружини.

            Низько вклоняюся тобі, моя ненько, пишаюся тобою.

            Будь здорова, мамочко моя, ти мені так потрібна, бо я ще не знайшла своєї Долі.

            Якою буде вона, моя Доля?

Рідна мова

                                               О мова вкраїнська! Хто любить її,                           

                                               Той любить мою Україну.

                                                                                  В. Сосюра

«Найдорожче і найбільше добро в кожного народу – це його мова…» - так писав свого часу Панас Мирний. У ві віки, у всі часи, на всіх перехрестях історії була тим скарбом, який нічим не можна замінити. Скільки натхненних слів сказали про неї поети й письменники, скільки шедеврів створено за допомогою слова! Мелодійного, співучого слова!

            Мова – це серце нації, а нація має своє обличчя, свій характер, свою культуру, мораль, честь, гідність, свої святощі, своє минуле, теперішнє і майбутнє. Мова – це невичерпна духовна скарбниця, яку народ постійно збагачує своїм досвідом, здобутками свого культурного розвитку.

            Українська мова – мова української нації. У ній тисячолітня історія нашого народу – історія тяжка, кривава, зі зетами та падіннями, осяяна духом свободи та незалежності України, бо український народ віками змушений був зі зброєю в руках боронитися й відстоювати своє право на вільне життя.

            Дуже прикро стає, коли доводиться бачити зневажливе ставлення до рідного слова. Серед молоді панує збіднений жаргон російської мови, часто чується лайка, а це є одним зі свідчень духовної кризи суспільства. У всіх цивілізованих країнах рідну мову шанують, поважають і всіляко сприяють її розвитку. Ніхто не стане там науковцем, службовцем, продавцем чи навіть швейцаром, якщо не вміє ясно, грамотно і точно висловлювати думку. Іспит чи тест із мови є водночас випробуванням розумових здібностей, причому дуже суворим і серйозним.

            А що можемо ми, українці, зробити для того, щоб наша мова стала такою ж шанованою, як і інші державні мови в більшості країн світу?

            Гадаю, що насамперед слід мову захистити від ерозії, а духовну культуру людини - від обміління. Захищаючи сьогодні українську мову, ми беремо під захист свободу думки, вільний доступ до живої скарбниці нашої пам’яті. Дбати пр. мову – це справа совісті сучасної людини. Плекаючи мову, держава таким чином зміцнює моральне здоров’я народу.

            Сьогодні Україна творить свою державу, і на її розвиток та зміцнення має бути спрямована й нова мовна політика. У світі вже давно зрозуміли необхідність запровадження спеціальних законодавств, які мають захищати мовні права народів. Визнання української мови як державної засвідчує історичну витривалість і духовну нездоланність нашого народу, здатність оберігати скарби своєї культури, бачити історичну перспективу.

            Наша мова має бути не тільки офіційною мовою держави України. Вона має входити у свідомість кожного з молоком матері, адже усвідомлення себе як людини здійснюється саме через мову. Позбавити людину рідної мови – це саме, що підрізати коріння її духовності.

            І сьогодні українська мова повертається до нас – у слові, у вірші, у пісні. Повертається мова – значить відроджується народ. І спливають у пам’яті слова поета:

                                   Так! Мій народ і був, і є,

                                   Що б не писали квачомази,

                                   Просто встає він не одразу,

                                   Але встає з колін, встає!

            Ми віримо, що наша мова, наша Україна засяє яскравою зіркою і на європейською, і на світовому небосхилі.