Сповідь біля обеліска        

(присвячено жителям хутора Зелений Гай, які були спалені живцем)

Проходять дні, минають роки

Нестримно час летить вперед…

І звідси жителі роз’їхались у різні боки

Лиш назва й монумент залишилися  жить.

         Колись тут влітку щебіт солов’їний

         Піснями душу людську звеселяв,

         А восени ключ журавлиний

         Журливу пісню клекотав.

Минали весни, жовкла осінь,

Снігами кутало Зелений Гай,

А влітку – сіно у покосах

Таке пахуче, ніби чай.

         Невтомно люди працювали,

Збирали стиглий урожай.

Не тільки для себе старались,

А щоб багатством повнився весь край.

Жили у лісі, звірів не боялись,               

Ані вовків, ані лисиць…

Чарівною природою тут милувались,

П’янкими запахами хвої і суниць.

Та раптом німці вдерлися у край квітучий,

         Розбили щастя людського вінець…

         І наш народ, гартований, могутній

         Боровсь за землю батьківську на смерть.

Фашисти скрізь кривавий слід лишали…

Рідна земле, як тобі допомогти!?.

Уже й Всевишнього благали…

Та ворог йшов вперед, щоб досягти мети.

         Навколо дим і попіл від пожарищ,

         Навколо крики і ридання голосні…

         Вже сорок третій… Муки та страждання

         І в Гай Зелений принесли.

Середа. 10 березня. Погожий ранок.

Сніжком притрушені стежки…

Господарі, переступивши ганок,

Побачили підводи вдалині.

         То їхали німецькії потвори

         Разом з перевертнями української землі.

         Миттєво обійшли вони селянські двори 

         І люди стали враз усі сумні.

Сказали німці, що відвезуть їх у Орлівку,

Бо партизани підтримку в них знайшли.

Як донесла есесівська розвідка,

Тут часто лісовії месники були.

         Наказано зібратись на майдані,

         З собою взяти теплі речі і харчі.

         Батьки, дітей маленьких, ще заспаних,

         З собою на зібрання привели.

Погоже небо. Сонця промінь

Ласкаво сяяв з висоти,

А вітер вщухнув на хвилину,

Почувши подихи біди.

         Німці і мадяри, натовп оточивши,

         Стали його на купи розділять:

         Чоловіків - в одну, а жінки й діти

         В другу. Гестапівець узявсь за автомат…

І тоді люди зрозуміли:

На них чигає смерть. Усе… Кінець…

О, як жінки заголосили,

А діти крик підняли до небес…

         Просити помочі їм?.. Звідки?

         Їх не помилують кати.

         А матері, мов ті лебідки,

         Дітей хотіли вберегти.

Вони благали поліцаїв

Своїх, українських людей,

Щоби  в цьому земному раї,

Залишить жить оцих дітей.

         А самі вони приймуть смерть страшную,

         Не в битві і не на передовій,

         А в землю батьківську, святую

         Поляжуть мовчки навесні.

І дідусі хотіли захистити

Цей юний світ, продовження своє.

Та не вдалось, бо озвірілії фашисти

Закрили сонце й небо голубе.

         Позаганяли у сараї,

         Піддавши їх вогню й стрільбі…

         О, люди добрі, ці «самураї»

         Невже родились на Землі!?

Мабуть, що ні! Це демони із пекла.

Які насмілилися нищити людей.

О Земле рідна, чом не захистила

Жінок, дідів і малесеньких дітей,

         Які не встигли ще намилуватись

         Буянням трав немеркнучих лугів,

         Переспівом пташок дзвінкоголосих,

         І всіх казок не переслухали від дідусів.

Вже сім десятків літ пройшло відтоді,

Як край сплюндрований горів.

Та пам'ять – вічна, вона і досі

Бентежить нас усіх живих.

         Вони всі смерть прийняли найстрашнішу,

         Живцем згорівши у вогні.

         Ні, ви не загинули, ви житимете вічно

         Допоки сонце світить у вишині.