Миколі Скубі

Новгород – Сіверщино, краю милий…

Десниця тут дзвінокголосая бринить,

Тут музика небес і щебіт солов’їний,

І буйноцвіт землі нам душу пломенить.

         Скількох синів і дочок працьовитих

         Ти виростив і виплекав, мій край!

          А скільки душ талановитих

         У молодому віці кинули цей рай…

Та, мабуть, наймолодшим був Микола Скуба.

Який пішов у тридцять в небуття…

Залишились у нього син та дочка Люда,

Вони – продовження його життя.

         Микола виріс у тісній селянській хаті

         Веселий, жвавий, життєрадісний юнак,

         Який любив життя і верби ті крислаті,

         Старенький човен і замріяний вітряк.

Сприймав життя у райдужному світі,

Коли у Горбовім по росах походжав.

 Красу природи, придеснянські квіти,

Народну пісню і співців найбільше шанував.

         Спочатку він навчався в сільській школі,

         А потім у Новгороді – Сіверськім освіту здобував,

         А далі – там, де Дніпр співає сивочолий  -

         У Києві ази кооператорства вивчав.

За ним йде Харків робітничий,

Де він постійно працював, вірші писав.

А далі – армія. І дагестанські звичаї,

Й життя народу цього він вивчав.

         Ура! Скінчилась служба!  І у древній Київ

         Він повернувсь, щоб край квітучий прославлять.

         Яка для нього радість – перша збірка «Пісні»…

         Яке бажання жить, любить і працювать.

 І хоче душу виспівать до неба

Він, молодий, жагучий патріот,

Якому щастя більшого не треба,

Лише б у мирі і достатку жив його народ.

         Та тридцять сьомий рік вже віщою ногою

         Навшпиньках йде… І демон зла

         Забрав його від нас. І чорною габою

         В обличчя вирок кинув: «Розстрілять!»

Загинула його душа, а пам’ять – вічна,

Вона про нього славу збереже.

А донька-лікар уже многі літа

Батьківський поетичний дар у світ краси несе.