Присвята мові

Якби земля родити жито перестала,

Важким було б наше життя.

Та  всі знання й уміння ми приклали б,

Щоб знов заколосилися поля.

Якби сади шуміти перестали,

Ми знову виплекали б їх,

Щоб нам вони красу і радість  дарували, 

Щоб линув там веселий сміх.

Коли впаде на серце туга, -

У праці й пісні ми розраду віднайдем,

Ласкавим словом привітаєм друга,

Й на допомогу іншим з радістю прийдем.

Знайдем слова  ласкаві та привітні,

Щоб усмішка засяяла ясна,

Яка прослала б промені тендітні,

Як та весна дзвінкоголоса й чарівна.

Але якби народ утратив мову

(Оту скарбницю злота і срібла),

То чи спромігся б він створити її знову

Такою, щоб давала корінь для життя?

Усе у себе мова увібрала:

І тяжкий плач у панському ярмі,

І силу, що дала Шевченку крила,

Щоб слово правди сіять на землі.

А Каменяр, могутній, громозвукий

Кресав словам полум’я-вогні.

Він закликав народ безправний і закутий

Розбити пута рабства на землі.

А Леся, Прометея славна дочка,

 Для неї рідне слово – це броня,

Міцная криця, що у кожному куточку

Народ від злої сили захища.

А наш земляк –митець Довженко

Красу людей і працю словом оспівав.

А молодий натхненний Симоненко

Свій край любить заповідав.

То як же нам не шанувати рідну землю й слово,

Таке співуче й чисте, як кришталь.

Моя чудесна, українська мово,

Ти вічно линутимеш вдаль!

Усе в тобі навіки возз’єдналось:

Пташиний спів і тихий плин струмка,

Розкішні кетяги калини,

Й верба плакуча край ставка.

Я без рідного слова, мов пташка без крил,

Що не здатна у небо злітати.

Я, мов яхта швидка без вітрил,

Що в морях неспроможна без них мандрувати.

Мово наша, ти – пісня дзвінка,

Що бентежить серця наші й душі.

Я без тебе прожити не зможу і дня,

Бо ти, як крапля води та цілюща.

Кожна пташка розмову веде

На тій мові, що їй лиш відома.

Всяка квітка росте й цвіте

Біля отчого дому.

Стежка з рідного краю веде

На шляхи незнайомі, широкі.

Ми не знаєм, що завтра нас жде:

Чи падіння, чи злети високі?

Але щоб там не сталося з нами в житті,

Мову рідну повинні в серцях зберігати, -

З нею будем народом завжди,

І не будуть нас в світі безрідними звати.

Тож нехай наша мова живе і пала,

Як та зірка в яснім небозводі,

Як той птах сизокрилий над світом літа,

І іскриться, як сніг на морозі!