Бреде снігами Катерина,
А вітер їй шмага в лице.
В лахміття вмотана дитина,
Щемливий біль в грудях пече.
Вже личаки геть ізносились,
Сповзла хустина з голови,
Слізьми гарячими умилась…
Як тяжко їй в той світ іти,
Де стріне милого Івана,
І він пригорне, обійме
Свою кохану Катерину
Й своє дитяточко мале.
Ось вершники на конях скачуть,
Між ними їде її Йван.
Радіє Катря, біжить і плаче,
Але прогнав її москаль…
«Возьмите прочь безумную!..»
Тільки це й почула від коханого,
Що її покинув.
Обіцявся вернутися, взяти за дружину…
Не дотримав свого слова, відцурався сина…
На шлях мати положила малую дитину,
А сама – шубовсть у воду…
Найшла, що шукала…
Від чорнобривої Катерини і сліду
не стало.
Сиротою став Івась, серед старців виріс,
Стрівся з батьком, здогадався,
чия він дитина.
Довго світом мандрував
сирота-хлопчина,
поки знову опинився в рідній Україні.
Побував у Петербурзі, вивчив
мови різні,
Із Івася став Іван сирота безрідний.
Бо була в нього опора – рідна Батьківщина.
Як і мати, безталанна, ненька-Україна
