Легенди про лікарські рослини

Цикорій

         З червня і до кінця вересня квітує ця рослина на узліссях, левадах. Лиш спаде вранці роса, на батогоподібному стеблі з’являються голубі квіточки, які згортаються тоді ,коли  сонце повертає в зеніту. Раніше говорили, що святий Петро гнав на пашу верблюдів, угледів дорогою бур’ян з довгим пруттям та й зламав, щоб підганяти їм стадо. Відтоді цю рослину звуть Петровим батогом.

КАЛИНА

       Один парубок покохав вродливу дівчину Калину. Але батько не дозволив її брати, а посватав синові багачку Ганну. На весілля прийшла і Калина. Запросила коханого до танцю і непомітно завела у сад, а тоді – до річки. Тут і застала їх Галина. Калина вигукнула «Нехай же не буде і тобі життя з моїм коханим!» - і потягла Ганну у воду. Потонули обидві. Ганну поховали на цвинтарі, а Калину, як душогубку, - на кручі. І виріс там кущ з гіркими червоними плодами. Назвали його люди калиною. І стала калина символ дівочої краси і кохання.

         Тому і використовують калину у весільному обряді: кетягами прикрашають коровай, заквітчують гільце молодої. На столі перед нареченими ставлять букет калини, бажаючи краси у подружньому житті та вірного кохання.

         Колись давно на нашу землю вороги. Забрали у полон багато українського народу. Дуже тужив за ненькою - Україною маленький хлопчик Іванко. Радувало його лише те, що з рідної землі встиг схопити гілочку якогось куща. Та коли невільники гнали на чужину, декілька ягідок вилетіло з рук хлопчика.

         Надумав він тікати з полону. Вийшов лише за браму в’язниці. Походив, походив. Не знає дороги додому. Впіймали його вороги, замкнули. Одного разу приснився йому сон. До нього звертався молодий кущ, який виріс на тому місці, де впала ягодина: «Прийди, Іванку, до мене. Виріж з мене сопілочку, і я тобі покажу дорогу до рідної домівки». Так і зробив хлопчик. Втік він знову, дійшов до калини, вирізав з неї сопілку.

         Іде хлопчик додому. Важка дорога попереду. Не має вже й сили. Впав. А сопілочка з калини промовляє: «Вставай, Іванку! Рідна земля тебе чекає, тужить». Зібрався з останніми силами хлопець, підвівся і пішов.

         Так калинова сопілка допомогла хлопчикові дістатися до рідної землі.

РОМАШКА

         Одного разу позаздрив людям Син Цариці Ночі. Захотіло йому отримати зоряну душу. Але як те зробити! Адже зірка сама має вибрати нове життя!

         І звернувся він до прекрасної Білої Зорі. Каже:

- Хочу мати зоряну душу, як люди. Що для цього треба зробити?

- Небезпечне бажання, - всміхнулася Зірка. – Тільки коханого зірка опромінює й дарує життя радісне, а нелюбому – судився смуток і навіть убивство!

- А як дізнатися – любить чи не любить? – вигукнув Син Цариці Ночі.

- Поміркуй! – загадково відповіла Зірка.

         Причаївся в пітьмі Син Цариці Ночі, невідступно дивлячись на Білу Зірку. Міркує: «Любить – не любить?» Боявся на щось зважитись. Та ось помітив він, що Зірка почала міняти барви, захвилювалася. Цариця Ночі прошепотіла Синові, що Біла Зірка незабаром упаде з неба: незабаром народиться досі небачене немовля, котре вона полюбила.

         І тоді зважився Темний Принц нам злочин. Він створив із мороку та нічних туманів подобу дитини, а справжню вбив. Замислив хитрощами заволодіти Білою Зіркою, коли вона впаде для земного життя.

         І ось упала Зірка, прокресливши полум’яну стежину в небесному колі. Але, торкнувшись несправжньої дитини, не ввійшла  в неї: не було там вогнища любові.

         Кинувся Принц Ночі до засмученої Зірки, хотів схопити її, та вона розсипалась сріблястими іскрами по лугах та полях, перетворившись  на дивні квіти - ромашки, бо не могла вже вернутися до рідного неба. Заревів від шаленства Син Ночі, обернувся на скажений вихор, почав обривати пелюстки квітів, примовляючи:

         - Любить – не любить – любить – не любить!

Падають пелюстки на землю, а квітка все мовчить. Хтось із людей підслухав ті слова Сина Ночі і теж почав запитувати у ромашки – чи любить вона?

         Та хіба про це питають?

         Кажуть люди, що настане пора, коли ромашка знову перетвориться на Білу Зірку. Коли? Це станеться тоді, коли ще раз народиться той самий незвичайний хлопчик, убитий Сином цариці Ночі.

КРОПИВА І МАЛИНА

         Напали на Київську Русь загарбники. З квітучого краю вона перетворилася на руїну. Сотня монгольців увірвалися у невеличке село, що розкинулось нам берегах Славутича. Грабували, вбивали, глумилися над молодими жінками і дівчатами.

         Ось удерлися п’ятеро розбійників до крайньої хати, що стояла під самим лісом. Жила у ній вдова Купава з донькою Милавою.

         Схопили Милаву за руки білі, потягли надвір вороги. Перед ним сама з сокирою в руках постала Купава-мати. Її розпущене сиве волосся тріпотіло на літньому вітрі. Сокира, занесена вгору, грізно поблискувала. Ткнулися зайди до розгніваної жінки, і двоє з них одразу ж упали, спливаючи кров’ю. Третій з близької відстані пустив смертельну стрілу Купаві у груди. Навіть не застогнала, впала мати, потьмянілим зором прощаючись з донькою.

         Розлючені ординці розправилися з Милавою, скочили на коней та й зникли. Люди, які дивом залишилися живими, поховали стару Купаву з донькою біля лісу. А на другу весну з’явилися на могилах два кущики невідомого зілля. Росли вони, розростались, а влітку з’явилися на них червоні запашні ягідки. Нікого не підпускали до себе тоненькі волоски на стеблах. Вжалена рук червоніла і з’являлися пухирі.

         Відтоді стали називати кущ з червоними ягодами малиною, а пекучий бур’ян – кропивою на честь матері Купави та її доньки Милави. З часом люди забули імена жінок, а  рослини зосталися.   

Півники

         Про півники існує така легенда. Одного разу нахилилася веселка води з річки попити. Аж чує: соловейко на калині тьохкає-заливається. Заслухалася веселка, замріялася та й незчулася, як загубила трохи своїх кольорів. Упали ті кольори додолу і перетворилися на півників. Тому-то веселка у травні завжди над квітниками повисає, півників вишукує. Та хіба визбирає, коли їх стільки наросло?

         Ще одна легенда про півники.

         Давним-давно, тисяча чи може більше років  тому, розцвів на світі перший півник. Хтозна, якого він був кольору, але квітка його полонила своєю красою птахів та звірів. Три дні цвів півник, і три дні милувалося ним усе живе. А дозріло насіння – птахи рознесли його по всьому світі. На півночі із насіння виросли півники голубі, як тамтешні озера, на півдні – золотаво-жовті, як піски пустелі, на сході червоні, як вранішнє сонце, на заході – темно-сині, як літній вечір.

БАРВІНОК

         Жили колись у любові і злагоді чоловік з жінкою. А найбільшою втіхою для них був синочок на ймення Бар. У скорому часі став він ставним парубком, і закохалася у нього дівчина, що мла за маму відьму.

         Але Бар покохав дівчину на ймення вінка. Вирішили віддячити йому мати-відьма з донькою. Прийшли вони до весільних воріт, де стояли молодята, покропили водою та й пішли. А на місці молодят нікого не стало. Впала матінка Барова на те місце, де стояв її син, і скропила місце слізьми. І на очах у людей сталося чудо – із землі проросло зелене зілля, уквітчане дрібненьким блакитним цвітом…

         А назвали його барвінком. І тягнеться він до хат, до батьківських могил. Кожна дівчина вплітає його у  весільний вінок.

КОНВАЛІЯ

         Діана – богиня мисливства – у своїх лісових мандрівках любила підійматися високо в гори. Одного разу її підстерегли злі боги лісів і полів. Вони вирішили полонити її. Та красуня врятувалася втечею. Бігла так швидко, що аж піт стікав з її лиця рясними краплинами. І де ці краплі падали, там проростали чарівні конвалії.

         Інша легенда.

         Красень Ландиш безтямно покохав красуню Весну. І як не благав, щоб та залишилась, Весна зробити цього не змогла. А коли вона пішла, то Ландиш плакав такими гарячими сльозами, аж кров йому виступила із серця і забарвила зелені сльози у червоний колір. Тим і пояснюється, що зелені плоди конвалії після достигання червоніють.

ВОЛОШКА

         Одного разу небо докоряло рослинам хлібного поля за невдячність: «усе, що населяє землю, складає мені подяку. Квіти шлють пахощі, ліси – таємничий шепіт, птахи – чарівні співи, лише ви стоїте вперто і мовчите».

• Це неправда, ми зовсім не вдячні. Ми прикрашаємо землю довічно рухливим морем зелені, і в нас немає іншого способу висловити свою вдячність. Ми не можемо піднестись до тебе, дай нам таку змогу, і ти відчуєш нашу ласку і любов.

• Гаразд, - відповіло небо. – Ви відчуваєте ласку і любов з небес, я зійду до вас.

І небо наказало землі виростити серед колосків чудесні сині квіточки, шматки його самого. Відтоді серед хлібного поля квітнуть квіти, а колосся хилиться до них і шепоче найніжніші слова любові і поваги.

Мати-й-мачуха

         Наприкінці березня земля вкривається золотими кружальцями мати-й-мачухи, або підбілу звичайного. Тільки-но засвітяться у небі зірки – їхні голівки закриваються. У нічній темряві пробиваються листочки, щоб теплим сірим пушком зігріти квіточки. Кажуть, то і є мати. З другого боку листочок гладенький. Як притулиш до лиця – холодний. Ото мачуха.

         Розповідають, що колись на Київщині чи на Полтавщині жила дружна родина6 Клим, Калина та донька Ганнуся. Виросла дівчинка на радість батькам, як квіточка. Якось навесні нарвала дівчина букетик мати-й-мачухи і тільки хотіла поставити в горщик, як нагодилася баба Орися.:

- Е, донечко, ці квіт не для забави. Їх можна запарити, додати малинового соку і пити від кашлю. І при астмі п’ють. І від золотухи, - сказала старенька. – Ще Гіппократ застосовував припарки з підбілу при наривах, захворюванні дихальних шляхів. Велику силу має ця рослина.

         Та невдовзі занедужала калина і померла. Бачить батько, що дівчина ось-ось на порі стане і залишить його самотнім доживати віку, та й задумав оженитися вдруге. Привів до хати молоду дівицю. Бездітною була. Думав батько,  що стане матір’ю доньці. Та не так сталося, як гадалося –ь не злюбила зла мачуха дівчини: лаяла, докоряла їй, ганьбила, ледащицею звала. А потім і з дому прогнала. Пішла дівчина на цвинтар, припала до могили матері і заридала. Ніби у відповідь почула: «Це я, твоя мати, прийшла попестити тебе». А тут і зла мачуха підбігає, бо чоловік вигнав її доньку шукати. Кинулась до розпростертої на землі дівчини і сама впала. І нічого не стало: ні доньки, ні матері, ні мачухи. А на тому місці з’явилася жовта квітка, якої ніхто раніше не зустрічав.

         Одцвіла квітка – і з’явились листочки. Прикладеш на руку листочок знизу – гріє, зверху – холодить. Певно, злилися в одній рослині любов і ніжність матері з люттю і злобою мачухи. Чи не тому назву мати-й-мачухи дали їй люди. А що постала з доброго серця, то й силу має життєдайну – від усіх недуг людей рятує